1.1. Історичні передумови запровадження посади помічника судді

.

РОЗДІЛ 1

ІСТОРИЧНИЙ АСПЕКТ ЗАПРОВАДЖЕННЯ ПОСАДИ ПОМІЧНИКА СУДДІ В УКРАЇНСЬКИХ СУДАХ

1.1. Історичні передумови запровадження посади помічника судді

Сучасна судова система України є результатом розвитку та напрацювання багатьох поколінь, які жили та працювали на нашій землі. Незалежно від форми правління, адміністративно-територіального устрою, державної належності тощо у минулому, судова система сучасної України увібрала в себе найкращий досвід та напрацювання минулих років. Запровадження в українських судах посади помічника судді є результатом історичного еволюційного розвитку незалежної і демократичної української держави взагалі та її невід’ємної складової - судової системи зокрема.

В історії становлення судочинства в Україні можна виділити такі періоди.

Судочинство часів Київської Русі. Виникнувши на основі звичаєвого права суд періоду Київської Русі в першу чергу був поставлений на службу панівному стану, послідовно обстоював і захищав інтереси князів, бояр та інших категорій заможного населення. Судова система Київської Русі була розгалуженою. Існували князівський, боярський і общинні та церковні суди. Судових органів, як особливих державних структур не існувало. Суддями були князі, посадники, волостителі та ін. Судовий процес носив обвинувально-змагальний характер. Природа судової влади була характерна для феодальної держави, коли феодал (князь) обособлював в собі органи законодавчої, виконавчої та вищої судової влади. Суд, зважаючи на активну і безпосередню участь самих сторін у процесі (змагальний характер процесу), виконував лише функції посередника. Щоправда, щодо справ про тяжкі злочини проти феодалів і князівської влади використовувались форми розшукового (слідчого) процесу – князі з помічниками самостійно здійснювали розслідування і судочинство.

Судочинство Запорозької Січі, ввібравши в себе класичне римське право і трансформувавши окремі елементи права Великого князівства Литовського по суті залишалось індивідуальним і самобутнім. Його базис – українське звичаєве право, побудоване на традиціях, звичаях Київської Русі, відображало національний інтерес запорозького козацтва. Суддівські функції у запорізьких козаків виконувала вся військова старшина, представники якої були головними помічниками кошового отамана. Кошовий отаман (гетьман) був найвищим судовим органом. Він вирішував долю кожного козака, затверджуючи судові вироки, і в першу чергу смертні. В середині XVII ст. він перетворюється на вищу апеляційну інстанцію. Функцію технічної допомоги здійснював військовий писар. Він від імені кошового отамана та товариства складав і підписував документи, очолював Січову канцелярію, був начальником для всієї військової старшини, що займала посади писарів в паланках та в похідних командах. Посаду військового писаря займали високоосвічені люди, обізнані на іноземних мовах і латині.

Судова система України в складі Російської імперії в першу чергу характеризується наявністю меж у застосуванні правових норм до певної соціальної групи суспільства (що було характерним для всіх європейських держав того часу). Принципи змагальності, гласності, наявність інститутів касації та адвокатури дозволяють говорити про намагання створити демократичні інститути судової влади в монархії. В даному питанні необхідно звернути увагу на те, що на початку ХІХ сторіччя судова система в Україні не була єдиною. Так, у Слобідській Україні, Херсонській, Катеринославській і Таврійській губерніях судова система була приведена у відповідність з судовою системою Росії. До складу судової системи в цих губерніях входили губернські суди (палата кримінального і палата цивільного суду), які були другою і апеляційною інстанцією для судів нижчого рівня. Надстановими були совісні і надворні суди, які були створені на рівні губерній. Судами першої інстанції були земські суди в повітах (для селян і дворян), а в містах — магістрати і ратуші (для купців і міщан). Головною судовою інстанцією тут був Генеральний суд.

20 листопада 1864 р. на підставі Судових статутів була проведена судова реформа. Вона проголошувала демократичні принципи: виборність мирових суддів і присяжних засідателів, незалежність і незмінність суддів, рівність усіх перед законом, гласність, усність. Також заснувалася адвокатура, була проведена реорганізація прокуратури. Але все ще залишалися станові суди — церковні, військові, волосні, а також окремий порядок розгляду справ про службові злочини.

В ході реформи 1864 р. створювалася подвійна система судів: місцеві — одноособовий мировий суддя, повітовий з’їзд мирових суддів і Сенат, а також загальні суди — окружні суди, судові палати й Сенат.

Зазначимо, що в окружних судах при розгляді кримінальних справ запроваджувався інститут присяжних засідателів, списки яких, погоджені з губернатором або градоначальником, складали земські та міські управи.

Дія судової реформи поширювалася переважно на центральні губернії. В чотирьох губерніях (Полтавській, Херсонській, Катеринославській,Таврійській) створювалися місцеві та загальні суди.

Судова влада та судочинство Центральної Ради УНР та Директорії. Аналізуючи законодавчу й організаційну діяльність Центральної ради, можна дійти висновку, що протягом досить незначного часу існування УНР цей державний орган постійно працював над створенням і забезпеченням повноцінного функціонування власної української судової системи та виробленням із цією метою законодавчої бази для утвердження судової влади як однієї з рівноправних гілок державної влади.

Згідно із Законом Центральної ради від 17 грудня 1917 р. в УНР передбачались три апеляційні суди: Київський (для Київської, Полтавської, Чернігівської, Волинської і Подільської губерній), Харківський (для Харківської, Катеринославської губерній та Бердянського і Мелітопольського повітів Таврійської губернії) і Одеський (для Херсонської губернії та Дніпровського повіту Таврійської губернії). Повноваження Київського апеляційного суду було поширено також на судові установи Холмщини і Підляшшя.

Слід зазначити, що радянський уряд паралельно також приймав різні нормативно-правові акти з реформування судової системи, які суперечили змісту вище охарактеризованих та були спрямовані на знищення судових органів, створених владою Української Народної Республіки.

Зокрема, 22 листопада 1917 року був прийнятий Декрет про суд №1, який мав великий вплив на розвиток законодавства в інших союзних республіках. Відповідно до нього скасовувалися всі старі суди і законодавство, закріплювалися принципи нової судової системи.

23 грудня 1917 року Центральна Рада в розвиток попередніх нормативних актів прийняла закон «Про умови обсадження і порядок обрання суддів Генерального і Апеляційних Судів». Відповідно до цього закону посади судді і прокуратора Генерального і Апеляційного судів могли займати особи з вищою освітою, проте за обранням 3/5 голосів присутніх членів Центральної Ради; суддями могли бути і особи без вищої освіти. Особи, які відповідали зазначеним умовам і бажали бути обраними в судді Генерального і Апеляційних судів, подавали про це заяви в Центральну Раду через Генерального секретаря судових справ. Крім того, передбачалось, що Генеральний і Апеляційні суди мали право пропонувати Центральній Раді через Генерального секретаря судових справ кандидатів на вакантні посади, затверджених загальними зборами суду. Генеральний секретар судових справ вносив у Центральну Раду список всіх кандидатів, з яких Центральна Рада таємним голосуванням простою більшістю голосів обирала необхідну кількість.1

Слід зазначити, що того ж дня, 23 грудня 1917 року, був прийнятий ще один закон «Про урядження Прокураторського догляду на Україні», згідно з яким в апеляційних і окружних судах утворювались посади прокураторів і старших прокураторів, які призначались Генеральним секретарем судових справ На підставі прийнятої в липні 1918 року першої Радянської Конституції було видано ряд законодавчих актів, які визначали основи судочинства, цивільного та сімейного права.

Початком юридичного оформлення судоустрою Радянської України було видання Народним Секретаріатом 4 січня 1918 року постанови «Про введення народного суду на Україні», ст. 1 якої передбачала наступне: «Віднині на всій території Української Народної Республіки ліквідуються усі діючі до цього часу судові установи: окружні суди, судові палати, військові і морські суди, комерційний суд у м. Одесі, волосні і мирові суди». Згідно з даною постановою на Україні організовувались дільничні народні суди з розрахунку один на 10 000 чол.(ст. 6) і, крім того, повітові і міські суди по одному в кожному повіті і місті, виділеному з повіту (ст. 7). До складу суду як дільничного, так і повітового чи міського, входило десять суддів, з них два постійних і вісім чергових. Вироки і рішення виносились іменем України. Справи розглядались у складі одного постійного судді і чотирьох чергових. Ні апеляційний, ні касаційний порядок перегляду справ цією постановою не впроваджувався. Вироки і рішення народних судів (дільничних, повітових і міських) були остаточними і підлягали негайному виконанню. У зв’язку з цим, на відміну від судочинства РРФСР, суди другої інстанції згідно з даною постановою не організовувались, а це було безумовними недоліками організації судових органів УРСР 2.

У березні 1918 р. було здійснено спробу розпочати реформування всієї судової системи відповідно до нового адміністративно-територіального поділу УНР, що виявилося в підготовці утопічного проекту Закону “Про організацію судів Республіки на землях”.

Радянське судове будівництво посилюється у січні і на початку лютого 1918 р. В цей період воно не мало змоги спиратися на радянське законодавство внаслідок його незадовільного стану. Навіть ті закони, які видавалися, не завжди своєчасно надходили на місця. Хоча 10 січня 1918 p. вже була оприлюднена постанову Народного Секретаріату України від 4 січня 1918 р. “Про введення Народного суду”.

1 ЦДАВОУ. - Ф. 2209. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 32.

2 Д. С. Сусло. Історія суду Радянської України.(1917-1967 рр.). – К. , 1968. – С.6-18.

Другим особливо важливим правовим актом цього періоду був декрет Ради Народних Комісарів УРСР від 14 лютого 1919 р. «Про суд», яким ліквідовувались «буржуазно-поміщицькі» суди (генеральний суд, судові палати, окружні суди, з’їзди мирових суддів, мирові суди, суди військові, морські, волосні, комерційні) та всі установи і організації, що були при них, і затверджувалося тимчасове Положення про народні суди і революційні трибунали УРСР, за яким в Україні, як і в РРФСР, створено дві самостійні судові системи: 1 – народні суди і ради народних суддів; 2 – революційні трибунали. Положення встановлювало, що народні суди діють у складі одного постійного судді і двох народних засідателів, обираються міськими Радами робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, а у волостях – виконавчими комітетами Рад депутатів. До підсудності народних судів належали всі кримінальні і цивільні справи, за винятком підсудних революційному трибуналу. Цим положенням в Україні було організовано єдиний народний суд (не менш, як один на район). Впроваджувався також касаційний порядок оскарження вироків і рішень народних судів.

За тимчасовим положенням від 20 лютого 1919 року були ліквідовані повітові і міські народні суди. На базі дільничних судів створювався єдиний народний суд. Кількість таких судів в кожному місті і повіті і район його дії визначались в містах – міськими радами, а в повітах – повітовими виконкомами рад. Як касаційна інстанція в кожному повіті були створені Ради (з’їзди) народних суддів. До них входили всі народні судді повіту. У діяльності радянських судів на перший план висувалася їх роль як органів придушення опору класових противників. Тому в системі судів центральне місце належало революційним трибуналам. Тимчасове положення від 20 лютого 1919 p. запроваджувало революційні трибунали по одному на губернію. Число членів трибуналу встановлював губвиконком, але воно не могло бути меншим 15. Справи розглядалися у складі 5, а з березня 1920 p. – 3 членів трибуналу.

В процесі подальшого судового будівництва Рада Народних Комісарів УРСР 26 жовтня 1920 року прийняла нове Положення про народний суд, за яким народні судді мусили мати обов’язків стаж роботи, теоретичну або практичну підготовку. Запроваджувався також новий порядок, за яким судді, обрані Радами на місцях, затверджувались і могли бути достроково відкликані губвиконкомами.

Нова економічна політика вимагала перебудови судової системи. Правовою основою судової реформи стала постанова ВУЦВК від 16 грудня 1922 року, яка затвердила «Положення про судоустрій УСРР». Цей документ був майже точною копією «Положення про судоустрій РРФСР» від 31 жовтня 1922 року. Згідно з Положенням в Україні створювалась єдина система судових органів: народний суд, губернський суд, Верховний Суд УРСР.

У зв’язку з переходом на триступеневу систему управління 9 всеукраїнський з’їзд Рад 23 жовтня 1925 року затвердив нове «Положення про судоустрій Української РСР», за яким судова система прийняла такий вигляд: народний суд, окружний суд, Верховний Суд УРСР. Таким чином, у радянський період інститут апеляції припинив своє існування на українській території, а апеляційні суди – ліквідовувались. Вважалось, що апеляційний розгляд нібито послаблював діяльність суду першої інстанції, ускладнював і затягував процес. Натомість передбачався касаційний розгляд справ.

Щодо судової системи України за часів Радянського Союзу, слід відмітити те, що вона не охоплювала весь обсяг справ, пов’язаних із засудженням (особливо до 50-х років). Йдеться про позасудові процеси щодо “ворогів народу”. Було створене Державне політичне управління, яке користувалося правом проведення позасудових репресій. Також слід відмітити так звані “трійки”, коли декілька партійних керівників вирішували справу щодо вчинків, які в той час кваліфікувалися як державні злочини.

Слід відмітити що в Конституції України 1937 року в розділі ІХ “Суд і прокуратура”, зокрема в ст.102 було закріплено первинними судовими ланками народні суди.

В 1938 році Верховною Радою СРСР було прийнято Закон “Про судоустрій СРСР, союзних і автономних республік”.

Судова система i надалі зазнавала істотних змін, що відбивалося й на статусі народних судів. Істотно зросла їх роль після ліквідації у 1953 р. таких знарядь масових репресій, як трибунали військ МВС, а потім – i адміністративні органи, які незаконно привласнили функції правосуддя (“особлива нарада” при МВС СРСР i такі установи на місцях).

В 1958 році було прийнято “Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про судоустрій в СРСР.

30 червня 1960 року був прийнятий Закон “Про судоустрій Української РСР” яким були розширені повноваження народних судів.

У 1981 р. було ухвалено новий Закон “Про судоустрій Української РСР”, яким Верховний Суд було наділено правом законодавчої ініціативи.

Зрозуміло, діяльність судової системи в цілому i Верховного Суду України, зокрема, в ті часи була далекою від ідеальної, оскільки була породженням тоталітарної системи, створеної керівництвом Радянського Союзу.

У той же час, слід зауважити, що в радянській судовій системі існували особи, які фактично виконували функції, подібні для сучасних помічників суддів. Більшість таких функцій виконував суддя-стажист, особа, яка готувалася зайняти посаду судді і мала пройти обов’язкове стажування на посаді судді протягом одного – двох років. Однак, це загалом не вважалося ефективним рішенням, тому що стажери займалися різними видами навчання і тому існувала потреба відповідних змін в організаційній моделі судових органів.

Після розпаду СРСР багато союзних правових актів втратили силу і на території України могли застосовуватися акти законодавства СРСР з питань, які не були врегульовані законодавством України, за умов, що вони не суперечать Конституції і законам України. Загалом, початок процесу створення в Україні незалежного суду як гілки влади в державі було покладено прийняттям Верховною Радою України в липні 1990 року Декларації про державний суверенітет України з проголошенням у ній розподілу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову. Другим важливим кроком, направленим на незалежність судової системи, були зміни, внесенні до Конституції України Законами УРСР від 24 жовтня 1990 року та 19 червня 1991 року “Про внесення змін і доповнень до Конституції (Основного Закону) Української УРСР” у відповідності до яких судді не могли бути депутатами, а також членами політичних партій та рухів. Тобто були зроблені перші кроки до розмежування функцій судової, законодавчої та виконавчої влади в Україні.

В умовах становлення незалежної держави були прийняті важливі закони: “Про статус суддів” “Про внесення змін і доповнень до Закону УРСР “Про судоустрій УРСР”, Кримінально-процесуального та Цивільного кодексів УРСР”, “Про внесення доповнень і змін до Цивільного процесуального та Кримінально-процесуального кодексів України щодо порядку розгляду судових справ”, “Про органи суддівського самоврядування”, “Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду”, “Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України у зв’язку із змінами в Законі УРСР “Про судоустрій УРСР”, “Про внесення змін до ст. 149 і 150 Конституції (Основного Закону) України”, “Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів”, “Про кваліфікаційні комісії, кваліфікаційну атестацію і дисциплінарну відповідальність суддів судів України”, а також внесені зміни і доповнення до чинного законодавства, які спрямовані на захист осіб, що притягаються до кримінальної відповідальності, судовий контроль за арештом та ін.

Логічним завершенням вищевказаного законодавчого процесу, яке остаточно закріпило правове становище місцевих загальних судів звичайно було прийняття Конституції України в 1996 році. Створення місцевих судів було закріплено на конституційному рівні і надалі їх становлення відбувалося у чіткій відповідності до норм основного закону.

Таким чином, ми можемо констатувати, що у період розвитку судової системи з часів Київської Русі до набуття Україною незалежності у 1990 році така посада як помічник судді була фактично відсутня, оскільки з практичної точки зору у ній не було потреби. Адже в умовах відсутності демократії судова система не мала особливого попиту з боку громадян. У більшості випадків суди сповідували волю правлячої еліти і дбали про її інтереси і про інтереси держави (у часи УРСР) в першу чергу. Потреба у помічниках виникла пізніше, з розвитком демократичних засад судочинства, удосконалення захисту прав людини, перебудови судової системи в реальних механізм захисту громадських свобод та інтересів громадян. У зв’язку з розвитком демократичної судової системи значно збільшилося навантаження на суди в умовах постійно змінюваного законодавства і судді вже потребували додаткової кваліфікованої юридичної і технічної підтримки.

19.01.12 / Просмотров: 5038 / Печать
.

Поиск

Расширенный поиск

Поделись с друзьями

Пользователь

Подписка на новости

Количество времен года (сезонов), прописью?

RSS / MAP / W3C


RSS - международный формат, специально созданный для трансляции данных с одного сайта на другой. 
Используя готовые экспортные файлы в формате RSS, вы можете разместить на своей странице заголовки и аннотации сюжетов наших новостей. 
Кроме того, посредством RSS можно читать новости специальными программами - агрегаторами новостей - и таким образом оперативно узнавать 
об обновлениях нужных сайтов.
Google SiteMap
Valid XHTML 1.0 Transitional

Статистика

Опросы

Активных опросов нет